У травні команда Fairo зібрала історії трьох фрилансерів, які опинилися за кордоном через вторгнення рф. Всі вони були опубліковані в онлайн медіа Happy Monday. Ділимося історіями вимушеної міграції українських фрилансерів — про евакуацію, адаптацію та роботу в нових умовах.

Михайло Остаписько

Frontend-розробник, користувач Fairo

Про фриланс до війни

Я три роки працював перекладачем технічної документації та три роки — спеціалістом із цифрового маркетингу, поки не зрозумів, що хочу розвиватися в іншій сфері. Звільнився з роботи, пройшов курс із frontend-розробки й восени минулого року знайшов свого першого клієнта на Upwork, з яким ми домовились про довгострокову співпрацю. Це було зручно — я лишався вільною фриланс-пташкою і при цьому не мав постійно шукати нових замовників.

У планах було набратися досвіду в новій сфері, вирости до senior-рівня за найближчі кілька років, а в подальшій перспективі запустити власний бізнес. Однак війна все змінила.

Про евакуацію

Мене непокоїло, що вже з кінця січня західні ЗМІ постійно писали про можливість російського вторгнення. Американська розвідка досить непрозоро натякала, що війна почнеться одразу після Олімпіади у Китаї. Я жив у Харкові, а через близький кордон із росією там мало бути особливо небезпечно.  

Наприкінці січня я придбав квитки до брата у Фінляндію. Хотів пожити там із місяць, подивитися на ситуацію в Україні та повернутися додому в березні. Друзі казали: «Ти параноїк, нічого не буде, навіщо кудись їхати?». Ці думки постійно крутилися в моїй голові, тож прийняти рішення їхати з України було складно.

Для себе я вирішив, що ця поїздка — відпустка і можливість побачитися з братом. Я не усвідомлював, що можу більше ніколи не потрапити в рідні місця. Що місто, де я жив 12 років, вже не буде таким, яким його пам’ятаю, а люди, яких я знав, можуть загинути у власних квартирах внаслідок авіаудару чи прильоту ракети. Зараз часто ловлю себе на думці, що краще б я дійсно виявився параноїком.

Коли 24 лютого почалася війна, життя для мене, як і для більшості українців, в певному плані зупинилося на кілька тижнів. І попри перебування в безпеці, я не міг нормально працювати й весь час гортав стрічку новин.

Про роботу за кордоном

До початку війни фриланс мене повністю влаштовував: він дозволяв мені розвиватися й працювати будь-де та будь-коли. Але нова реальність вимагає нових професійних рішень. Мені хотілося більшої фінансової впевненості, тож фриланс більше не здавався надійним рішенням, і в підсумку я зробив вибір на користь штатної роботи. Повна зайнятість дає можливість впевненіше стояти на ногах і допомагати країні та рідним, які там залишились. Зараз я в Румунії, знайшов роботу в місцевій IT-компанії.

Найближчі кілька років я буду «цифровим кочівником», змінюючи країни та компанії, набираючись міжнародного досвіду та знань, які потім привезу в Україну. Було б чудово зрештою побудувати свій бізнес в рідній країні та зробити внесок у розбудову її економіки.

Зараз майже всі мої знайомі поїхали з Харкова. Я навіть не знаю, чи вцілів будинок, в якому я мешкав. Але не це турбує мене найбільше. Найголовніше, чого я хочу — побачитися з батьками, обійняти їх та знати, що вони на 100% у безпеці. Мама завжди казала, що в мене хороша інтуїція. Тому останнім часом вона часто питає, яким я бачу наше майбутнє. Моя відповідь проста: «Ми точно переможемо, точно відбудуємось, і всі, хто зараз за кордоном, точно зможуть повернутися додому».

‍

‍